Наукова доповідь, присвячена 145-й річниці з дня народження Лесі Українки, кандидата філологічних наук, професора, завідувачки кафедри історії та культури української мови Богдан Світлани Калениківни

«Епістолярний автопортрет Лесі Українки: крок до пізнання»  

 

Якщо скористатися відомою Гетівською порадою, для розуміння поета варто побувати на його батьківщині: Wer den Dichter will verstehen, muss in Dichters Lande gehen. Щоб глибше пізнати його як особистість – можна вдатися до спогадів про нього. Однак таке джерело навряд чи унеможливить наші пошуки в творенні цілісного й справжнього образу суб’єктивних нашарувань (за твердженням Лесі, „Ніколи найближчі друзі не знали мене всеї, та я думаю, що се так і буде завжди”). Найдостовірнішу ж інформацію – „з перших уст” – віднайдемо хіба що в щоденниках і почасти – в листах самого поета. Власне це й спонукало нас у пошуках істинних характеристик Лесі Українки (як зовнішніх, так і внутрішніх) вдатися до її епістолярних текстів. Щоправда, доречність, а головне – дозволеність такого вибору також не безсумнівна, бо позначена певними пересторогами й передусім відомими Лесиними міркуваннями: „Взагалі я волію, щоб моє приватне життя, як життя взорової  римської матрони, було „світові” невідоме, і справді здебільшого так воно й є”; „Я все-таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати...

І все ж таки обраний шлях з’ясування  портретних домінант Лесі Українки видається виправданим із огляду на потребу вичерпних і глибинних, а головне – об’єктивних характеристик, якими, на наше переконання, і є суб’єктивні епістолярні самохарактеристики. До того ж, такий автопортрет у Лесиних листах позбавлений навіть домішок фальші й маскування. А отже, він допоможе реконструювати її справжній, а не вигаданий, реальний, а не бажаний образ.

Одразу зауважимо певну диспропорційність у представленні зовнішніх та внутрішніх характеристик, в окресленні кола уподобань і всього того, що було їй не бажаним і чужим. Про власну зовнішність Леся згадує принагідно, мимохіть і фрагментарно (напр.: „...волосся моє і так попелясте...”); „Я дарма що біла...”), здебільшого використовуючи прийом зіставлення чи порівняння (напр..: „Молода господиня моя навіть подібна до когось білого  на вроду, така сама біла, і тонка...”), „...найголубіше” мені, а „найзолотіше” тобі, en notre  qualitě de blonde et de brune - morales ainsi  que phisiques ( оскільки ми блондинка і брюнетка морально і фізично ( франц.)) – сестрі Ользі або вдаючись до іронічно-жартівливої тональності ( напр.: „Блузок коротких купила дві, дуже трудно знайти добрі для мене, бо тут все або англійські (з стоячими комірами крохм[альними]),або на підшивці і розщитані на дуже великих німок, а не на таких Wesen (створінь (нім.)), як я”).

Невисока на зріст, тендітна (здебільшого – 59 кг, в останні роки  – 46–48 кг), недарма в дні перебування в Хельвані її дражнили „невесомою”, „эфирною” та spirituelle dans tous les sens  (розумною в усіх відношеннях (франц.))”).

Сама Леся не почувала „від сього ніякої невигоди, а лікар скандалізований”, що людина її віку й зросту „важить всього 47 kilogr”, а тому цілком закономірно зробила свій вибір на користь Дон Кіхота: „...коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом, ніж Санчо Панса”, бо так її було „більше по натурі, та й навіть по фігурі”. В іншому тексті вона використала порівняння з павутиною: „Тоді хтось був дуже схуд і справді був трохи до „павутини” подібний, але вже потому поправився...”. До речі, образ павутинки щодо себе Леся використовує в тому ж листі до Ольги Кобилянської вдруге, однак активізує в ньому інші  властивості з домінуванням сем   ’прив’язаності’, тобто прихильності.

На Лесине переконання, фото не завжди правдиво відтворювали її справжній вигляд. Зокрема, узвичаєний фотопортретний стереотип 1896 року, тиражований щонайбільше, не відповідав дійсності: „...се той портрет, – писав Климент Квітка, – що був уміщений по всіх виданнях, де взагалі був портрет, і теж на листовних картках, аркушах поштового паперу, виданих у Полтаві і т. д.. Отже, можу ознайомити, що сама Леся не признавала сього портрета анітрохи подібним до себе. „Такою я зроду не була, – не раз казала вона. – Може, моїм прихильникам, що видають мій портрет, хотілося б, щоб я була такою, – се діло вподобання”. Від себе він додавав і „своє власне  посвідчення”: „...знаючи близько Лесю 15 літ і постерігаючи її вираз в різні моменти життя і в різних настроях, запевняю, що пишно надменного і холодного виразу в такім роді, як на тому розпростореному портреті, не було в неї ніколи за сей період”.

Леся невипадково уникала публічних „оглядин”: вона передбачала ймовірні зіставлення зі створеним стереотипом: „...хтось себе дуже прикро і засоромлено почуває, коли про нього „вступні слова” говорять, а публіка йому в лице заглядає: ану, який він той „хтось”, чи то він справді подібний до „такого”, як про нього кажуть”.

Очевидно, за її переконаннями, значно важливішим є внутрішній світ людини, її характер  –  „вдача”, „натура” (за термінологією Лесі ). Власне тому про них так багато згадок у листах. З’ясовуючи особливості своєї „вдачі”, Леся неодноразово підкреслювала національні передумови її формування: „...маю надто українську, а навіть  спеціально волинську вдачу і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, попадаю в інший гріх – здаюсь індиферентною...”  – зізнавалася вона в першому листі до Ольги Кобилянської 20 травня 1899 року. І поспішала заздалегідь виправдати свою майбутню поведінку: „...наперед прошу Вас, простіть, коли я часом в чому не дотримую прийнятих у русинів австрійських звичаїв, се,  запевне, буде не з браку поваги до Вас, а тільки через те, що я – українка”. Не менш важливим чинником, що впливав на її вдачу, вважала вона родину: „Я сама не дуже експансивна, – се, здається, вдача всеї нашої родини, – се не добре, але я нічого не можу проти сього, і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам не досить одвертою”.

Характеризуючи власну вдачу, Леся найчастіше використовувала найрізноманітніші епітетні номінації:”... я не сонної вдачі”;..маю дуже бродячу  натуру”; „...я  чіпкої натури”; „Моя любов більш активної, ніж  пасивної  натури”; „...моя поетична натура”;„Починаю вірити в свою натуру – досить витримлива”; „...дуже я тут, серед камінного Берліна, заскучала за лісом, таки лісова натура обзивається”; „...маю  циганську  натуру”; „...у мене справді лірична натура; „...хтось таки має неспокійну натуру” тощо.

Іноді Леся пише про  власну „натуру”  відсторонено, наче про живу істоту, вдаючись до персоніфікацій,  а  почасти – узагальнень, напр.: „Що робити, я завжди  навіть найкраще описувала зимою весну, а літом зиму, видно,  моя натура любить контрасти” [4, Х, 102]; „Мені здається, що лінощі нормально не лежать в основі моєї натури” [4, ХІІ, 444].  Не претендуючи на унікальність, Леся неодноразово підкреслювала своєрідність її особистості ( напр.: „... не всі ж таку натуру мають, як я” [4, Х, 321]).

Зміни в „натурі” протягом життя, хоч і можливі,  однак, на Лесин погляд,  вони були не дуже суттєвими для неї або стосувалися лише однієї з її складових: „ Оце прочитала „Les Evangiles” і стала на один сантиметр розумніша” [4, Х, 250]; „Морально стала міцніше ( так чи інакше змогла взяти себе в руки і стала до людей подібна )...” [4, ХІ, 306]. Загалом кажучи, як стверджувала вона, „Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене ( ну, і кості мої, як траплялось ), а вдача моя,  виробившись дуже рано, ніколи    не   мінялась   та вже   навряд чи   й зміниться.  Я людина  еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, давно засвоїла собі „трагічний світогляд”, а він такий добрий для гарту...” [4, ХІІ, 371–372]. Власне тому Леся так часто акцентувала в листах до різних адресатів на тому, що „...натуру тяжко одмінити”, хіба що тільки її „напрямок”.

Власне тому Леся так любила повторювати різним адресатам улюблену Косачівську (як свідчить родинне листування) фразу „натуру тяжко одмінити: „... але ж „натуру тяжко одмінити”, і я можу одмінити тільки напрямок сієї натури...” – Осипові Маковею [4, Х, 154]; „...натуру тяжко одмінити” – Михайлові Павлику [4, Х, 296]; „...натуру тяжко одмінити, але можна, не одміняючи здержувати, коли треба” – батькові [4, ХІ, 354]; „... у мене справді лірична натура. Я свого уподобання зовсім і не пробую опирати на принципах, бо таки і не на принципах воно стоїть, а просто лежить в натурі... Натуру тяжко відмінити!” – Іванові Франку [4, ХІІ, 19]; „Твої уваги щодо фантастичних драм зовсім смутні, але як уже наступає la folie divine (божественне безумство (франц.)) то всі практичні спостереження відступають набік – натуру тяжко одмінити” – матері [4, ХІІ, 363].

Специфічно індивідуальні поведінкові риси, властиві їй, Леся нерідко описувала,  використовуючи  в ролі опорної традиційно поліську лексему „звичайка” (або узвичаєні узуальні синоніми – звичай, звичка), напр..: „Я живучи остатні роки на більшу половину зовсім самотньо,  присвоїла собі непрактичну звичайку, а власне, можу займатись літературою тільки тоді, коли сама в хаті, і то  головно ввечері і вночі..” [4, ХІ, 125]; „... хтось тепер не раз плаче, хоч він і не має звичаю абичого плакати...” [, ХІ, 273]; „Та ще у мене звичай серйозно братись до роботи in der zwólften Stunde, т [о] є [сть] коли вже не можна далі ждати…” [4, ХІ, 163].

 Загалом же кажучи, „натуру”, як зізнавалася сама Леся, вона мала „не по організмові” [4, ХІ, 112]. І хоч рідні, знайомі радили їй жити „ростинним життям” [4, ХІ, 20], з огляду на хворобу (та й сама Леся почасти з гіркотою визнавала свій „ростинний статус”: „...я, зрештою, тепер не людина, а ростина”... [4, ХІ, 317]), однак визнати його постійність вона все-таки не погоджувалася: „...пробую жити як людина, а не як ростина...” [4, Х, 149].

Надзвичайна Лесина риса – здатність до образного мислення (про що вона зазначала в одному з листів до Михайла Драгоманова: „...я не вмію думати без образів”  [4, Х, 125]) – найповніше виявляється в самоназвах-номінаціях осіб, що мають виразну конотацію, і в порівняннях. До того ж, кожна з таких номінацій є „характеристичною”. Самоназва „плющ”, наприклад, відображає „смутковість” її вдачі („Недарма я часом порівнюю себе з плющем,  єсть в мені щось смуткове, через те, може, люди в журбі горнуться до мене, через те, може, й чуже горе ніколи не здається мені пустим, не вартим уваги”  [4, Х, 405]);  „нічний птах” – тип темпераменту ( „...а я, як Вам відомо, Nachtvogel (нічний птах ( нім.))  і відколи в Києві, то рідко можу заснути раніше 2-ої г[одини] ночі...” [4, ХІ, 141];   „софійська білоручка” – підкреслює її не дуже активне життя в Болгарії; „цвіркун, що сховався в квітучій траві” – усамітнений побут у квітучому Сан-Ремо; „нелюдимка” й „бідний пустинник”, „як пущ у стрісі” – у Колодяжному; „барометр” – змінність настрою, відсутність душевної рівноваги.

Зауважмо, що Леся неодноразово акцентувала увагу в листах на особливостях „внутрішнього” барометра й особистісній метеорології, яка здебільшого вступала в суперечності з природною й своєрідно позначалася на її творчій активності (чи, навпаки, – неактивності): „... я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого нездатною до виявлення себе в слові (хоч і то не завжди)”, – писала вона 27 жовтня 1911 року Агатангелові Кримському [4, ХІІ, 371]. Такий внутрішній стан спонукав Лесю до самоаналізу: „І дивіться, яка неподібна буває натура: поки жилося літерально по-собачому – в холоді, в голоді  (бо не дуже-то  можна їсти під час бурі), то я писала, можна сказати, par forse (вимушено (фр.)), тепер же в теплі та в добрі, хоч мене на кілочок повісьте нічого, не хочеться робити, і якщо й роблю, то тільки „з патріотичного обов’язку”. Хтіла б знати, чи більше є таких людей, як я?” [4, ХІІ, 343].

Передумови власної душевної метеорології Леся пояснювала специфікою світосприйняття: „... часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди – одні найбільше пишуть навесні, в чудову погоду, другі можуть писати тільки під час осінніх дощів, у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я тоді пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде. Запевне, що, в мене далеко не завжди йде дощ, борони боже, але се, як я бачу, можна подумати, читаючи мої вірші” [4, Х, 154]. Щоправда, в юності Лесин настрій значно більше, за її зізнаннями, залежав від пори року: „Зимою, – писала вона 29 серпня 1893 року Михайлові Павлику, – я було щось пригасла, але літом я завжди оптимістка, тепер же більш ніж коли” [4, Х, 102].

Номінація „недбалиця” має виразну іронічно-критичну тональність із відтінком гіперболізації ( „Аж сором, що люди так дбають про мене, а я така недбалиця. Та, здається, моя лінь патологічного походження (треба вже хоч сим потішитись)” [4, ХІІ, 389], бо навряд чи можна вважати справді „недбалицею” людину, яка знаходила в собі сили працювати при t 39^о. Смуткову забарвленість і песимістичне відлуння вміщує вираз „людина без завтрашнього дня” [4, ХІІ, 104]. Подібний стилістичний статус має також самоназва „далека царівна”, в якій, до того ж, простежується семантика смиренності, примирення з долею. У листі від 23 березня 1909 року до Галини Комарової з Телаві Леся писала: „Вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse  lointaine  (далекою царівною (франц.)),  пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там...Отак все посуватимусь   далі   та   далі  – та  й зникну,  обернуся в легенду... Хіба ж це не гарно?..”[4, ХІІ, 277].

Почасти Леся використовувала щодо себе номінації осіб за територіальною приналежністю, тобто характеризує себе через ідентифікацію з мешканцями певних міст, з конкретним етносом, напр.: „Не треба думати, що воно вже холодно, бо на сонці то навіть і зовсім гаряче буває, та й увечері в хаті, живучи без грубок, пара від дихання не ходить по хаті, як буває в Криму і на Кавказі взимку, але ж я, наче та звягельська ісправниця, забуваю, що я „не в Італії родилась”, і від найменшого подиху вітру з півночі уже стискаюся” [4, ХІІ, 428]; „Сеї зими хтось увесь час пролежав та просидів у своєму пансіоні, як добре вихована арабська дама в гаремі, не зложив навіть візити Великому Сфінксові” [4, ХІІ, 460].

Своєрідний засіб самохарактеристики через призму літературних героїв власних творів також визначальний для епістолярії Лесі Українки, напр.: „..я навіть деякий час вагалася, хто має бути справжньою героїнею драми – вона   (Долорес. – С.Б. )  чи Донна Анна, і дала перевагу Анні не з симпатії ( Долорес ближча моїй душі ), а з почуття правди, бо так буває в житті...” [4, ХІІ, 462].

Інколи такі номінації-характеристики Лесиних рис створені іншими людьми. Лесі, зокрема, імпонувала назва „жайворонок”,  яка належала братові Михайлу: „Мені сподобалось, що звеш мене жайворонком,  маю симпатію велику до сії птиці!”[4, Х, 89].

Упередженим було Лесине ставлення до ідеалізації її особистості, а тому вона неодноразово дискутувала з цього приводу зі своїми адресатами. Зокрема, в листі до Антоніни Макарової від 14 травня 1894 року вона писала: „Все -таки не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше – ніхто не вартий сього, бо ідеал – се    і д е я, а   не    л ю д и н а” [4, Х, 236].

Ще більше насторожували Лесю порівняння її з  ангелом  у листі Ольги Кобилянської: „Ви порівнюєте мене навіть з ангелом, але, дорога пані, щоб Ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його   з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом. Не така сторона наша російська (ба й австрійська !) Україна, щоб виховувати ангелів...” [4, ХІ, 109–110].

Стилістично увиразнена й самоназва „скрипуче дерево”, яке, за народними твердженнями, наперекір усьому, два віки живе, а отже, в ній прихований природний Лесин оптимізм, щоправда, трансформований із плином часу в трагічний.

Вияв власних переконань, особливостей характеру через улюблені відомі афоризми, їх трансформацію й створення власних – ще один із суттєвих і частотних способів формування Лесиного автопортрета. Звичне  дихаю - живу Леся семантично трансформує в більш природне й органічне для неї  пишу - живу: scribo, ergo sum (я пишу, отже, я існую (лат.)) [4, ХІ, 61].

Леся неодноразово підкреслювала, що самотність – стан її найбільшої душевної рівноваги, а тому вона почувалася краще одна, „...ніж у товаристві, ніж навіть у сім’ї” [4, ХІ, 179]. Причину такої риси характеру Леся пояснювала так: „ Скитання по курортам привчило мене до періодичної самотини і примусове сталося потім привичним” [4, ХІ, 179].

Найбільший комфорт для праці створював їй аскетичний побут:  „А найкраща спілка і товариство при писанні оригінальних белетристичних речей – се робоча лампа ( коли не коптить ) і чотири стіни” [4, ХІ, 149] . Зрештою, Леся загалом була невибаглива до побуту. Цьому немало прислужилося й те, що родина постійно мандрувала. Недарма Леся називала її „вічно мандрівною”,  акцентуючи увагу на „мігрувальному” способі життя. Себе саму вона неодноразово порівнювала з циганами, використовуючи узвичаєний гетеростереотип українців щодо цього етносу, домінанту якого становить відсутність осілості .

Зауважмо, однак, що мандрівний спосіб життя сприймався Лесею неоднозначно. З одного боку, їй імпонували подорожі, титул „неутомимого туриста” [4, Х, 152] й можливість у такий спосіб пізнавати світ (одного разу вона навіть зізналась, що „Якби я була здорова, то, може б, вийшов з мене другий Вамбері або другий Пржевальський, бо маю дуже бродячу натуру”[4, Х, 138]. З іншого (особливо коли такі мандри стали вимушеними ), кожна розлука з родиною, з друзями, з Україною додавала їй болю й гіркоти, бо була переконана:  „ ... хто може не їхати на чужину, хоч би   й прекрасну, той щасливий, хоч не завжди тямить  своє щастя”  [4, ХІІ, 295]. Чужина, без сумніву, дуже вражала Лесю, невипадково її так болісно гнітила перспектива „дожити віку на чужині”  [4, ХІІ, 234]. А тому контекст уживання номінації „чужина” в листах  має завжди негативно оцінну семантику.

Нерідко Леся характеризує себе через приналежність до „косачівського роду”, тобто виокремлюючи певні елементи родинного генотипу: „Коли ти м о- ж е ш, – то се вже досить для жінки з косачівського роду...” [4, ХІ, 234]; „Слабогруда я, то правда, але з такою „чахоткою”, як у мене, можна сто літ жити, то напевне. І взагалі ich habe zahes Zeben, як всі Косачі, і хоч би й зовсім не лічилась, то таки б не хутко пропала...” [4, ХІ, 359]; „Тільки ж не вважай ти так занадто і на всі околичності, бо знов же й у „жінок Косач” не раз  буває, що вони приносять жертви таким людям або й околичностям, що зовсім того не варті  [4, ХІ, 381]; „Боюся, що Микось повторить історію життя папи або, ще гірше, дяді Гриші. Не ведеться мужській половині роду Косачів, ще гірше, ніж жіночій, бо нас хоч подружжями доля так не обижає, як їх” [4, ХІІ, 411]; „Я сама не дуже експансивна, – се, здається, вдача всеї нашої родини, – се не добре, але я нічого не можу проти сього, і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам не досить одвертою” [4, ХІ, 120]; „Микось міг би розуміти, що подібний trafique [ur] (торгаш) (фр.)) зовсім не в традиціях нашої сім’ї” [4, Х, 406]; „... мушу признатися, що я ще більше „с детства не привыкла” вдаватися до них (батьків. – С.Б.)     п р о с т о,  бо треба сказати, з усіх дітей мене найменше до того привчали. Отже, я боялась, коли б ще гірше не попсувати справи, вдавшись просто до них. Я ще трошки вмію г о в о р и т и з ними, але писати на певні теми зовсім їм не вмію, бо ніколи непевна в яку хвилину настрою влучу, а се, як ти знаєш, в розмовах з ними (надто з мамою) дуже важно” [4, ХІ, 327]; „... я, певне, менше розсудлива від тебе (сестри Ольги. – С.Б.): я не завжди тямлю, „за що і через що я кого люблю” [4, ХІ, 381].

Почасти вона підкреслювала спільність рис лише з кимось одним із родини. На її думку, з сестрою Ольгою їх зближувало „почуття товариства і братерства не тільки до своїх, але й до чужих, не знаю, що заложило його в нас, виховання чи природа, тільки в нас воно дуже розвите” [4, ХІІ, 405], з Михайлом – жертовність („... може, справді в моїх очах є щось Мишине, бо в моєму серці є його струни, я так само не вмію ніким ні для кого жертвувати, хіба що собою, с в о ї м  в л а с н и м життям, а тільки почуваю, що моє серце крається на дві половини, коли не всі „кого я люблю, любляться межи собою...” [4, ХІІ, 91]). Із почуттям неприхованої гордості нагадувала вона братові Миколі про еллінське коріння їхнього роду: „Я не сподівалась, що тобі, Микосю, найлегша буде грецька мова, – об неї багато гімназистів зуби ламають. Таки видно, що ми з тобою еллінського роду” [4, ХІ, 50].

Щоправда, не завжди „родинні гени” мали знак плюс, і Леся, з притаманною їй відвертістю й самокритичністю до себе, зізнавалась, як-от  сестрі Ользі: „Ти, може, й права, що ми почасти підтримуємо  традицію неодвертості  з нашими меншими і що треба постаратися ту традицію зруйнувати”  [4, ХІ, 327]; „.. недбайність (зрештою, властиву нам усім)”            [4, ХІІ, 133]; „... всіх нас ненатурально пригнітили „с детства” [4, ХІ, 328].

Значно рідше Леся протиставляла риси свого характеру іншим членам родини (усім разом або комусь одному), напр.: „З усієї  родини, як бачиш, найакуратніша я , бо пишу в день (навіть в вечір) отримання твого листа (Ольги. – С.Б.)” [4, ХІ, 139]; „... я багато в чому думаю і почуваю інакше, ніж решта нашої родини і твої приятелі” [4, ХІ, 235]; „Я боюся, що мамі недобре буде зоставатись тут (у Колодяжному. – С.Б.) самій – не всі ж таку натуру мають, як я” [4, Х, 321]. Однак такі твердження позбавлені жодних претензій на винятковість: Леся пояснювала це власною „ненормальністю”, тобто несхожістю на інших. А вдаючись до розповідей про себе, почувши похвалу інших, неодмінно поспішала зауважити про відсутність манії величності: „... дивуюсь, – писала вона Михайлові Драгоманову, – як у мене не розвилась манія грандіоза, – де ж, з 10 літ попасти в поети!” [4, Х, 264]; „Не думайте, – просила вона Н.Кибальчич, скаржачись на редакторські правки, – що се в мені манія непогрішності говорить” [4, ХІІ, 311]. „Боюсь, далебі, що в мені тепер розів’ється mania grandiosa”, – зауважувала вона жартома іншого разу Іванові Франку [4, ХІ, 73–74].

У ставленні до себе Леся була не просто самокритичною, а почасти – безжальною і, очевидно, не завжди справедливою. Однак за тим усім – не лише максимальна вимогливість до себе, а передусім – прагнення досягти бажаних духовних орієнтирів. Звідси – категоричність суджень про себе: „Мені часом аж досадно, що я така вже аж занадто витримлива, - се таки, певне, якась  нечувствéнність, чи що!” [4, ХІ, 202]; „...гнітить мене моя необразованість” у рідній історії” [4, ХІІ, 64] і т. ін.

Знаючи себе, як ніхто інший, вона мала достатньо духу визнати власні помилки і говорила про них відверто й щиро найдорожчим людям, намагаючись уберегти їх від повторення. Занижена самооцінка породжувала одкровення: „Хіба кілька днів на рік буваю довольна собою”[4, Х, 214].

Типологічним способом особистісної ідентифікації для Лесі було представлення себе посередництвом думок і суджень її друзів, знайомих, рідних: „Он  (Сергій Мержинський. – С.Б. ) любил мой стоицизм и не  переносил  „малодушия” [4, ХІ, 334]. Агатангел Кримський поціновував   у ній „незламність” [4, ХІІ, 372]. Щоправда, опосередковані характеристики мають у листах факультативний вияв. Більшою мірою Лесин внутрішній світ реконструюється шляхом безпосередніх автопортретних стереотипів.

Визначальними рисами власного характеру Леся вважала  живучість          („…я таки живуча і за себе не боюсь” [4, ХІІ, 260])  і витривалість ( („Починаю вірити в свою натуру: досить витримлива” [4, Х, 122]). З–поміж інших особистісних ознак вона виокремлювала також  лицарську поведінку [4, ХІІ, 48], проникливість [4, ХІ, 245], національну толерантність  [4, ХІ, 113], мужність  [4, Х, 317], суб’єктивний фаталізм  [4, ХІ, 155, 178],  альтруїзм  [4, ХІ, 38],  несвідомий егоїзм  [4, Х, 348],  здатність до ілюзій  [4, Х, 321],  упертість [4, ХІІ,373], образність мислення  [4,ХІІ, 339],  істеричність і схильність до трагічних  настроїв  [4, ХІ, 342],  нерівність психології  [4, ХІ, 347].

Пишучи про можливість якнайповнішого застосування власного інтелекту і реалізації вмінь, Леся в листі до Михайла Драгоманова, як відомо, зауважила: „Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що „натура утяла мені кепський жарт...” [4, Х, 65].

Ймовірним професійним майбутнім Леся вважала й теологію („З мене, може, вийшов би порядний студент теолог, бо я способна „втравитись” у такі речі” [4, Х, 138]). А найреальніше („якби я була здорова”) бачила себе, як уже згадувалося, другим Вамбері або Пржевальським [4, Х, 138]. Однак життя внесло свої „корективи”, з якими не можна було не рахуватись: „Інша праця, – писала вона Ользі Кобилянській, – не літературна, дала б мені менший заробіток, втомила б мене далеко більше і, може, навіть затамувала б мій розвиток, відбиваючи мене від читання, а що найгірше, прив’язала б мене до якогось сталого місця, одбираючи можливість раптових подорожів, без яких я не можу здумати „нормального”  життя” [4, ХІ, 194]. Однак поети, за Лесиним твердженям, „на жаль, не тільки святим духом жити мусять” [4, ХІ, 195]. А тому Леся почасти заробляла „на хліб” приватними уроками, публіцистикою. Бо ж відомо: літератор в Україні приречений бути „безсеребреником”. І щоб  якось хоч трохи виправити таке становище, потрібно змінювати або працю, або країну. А оскільки ні на одне, ні на інше Леся не погодилася б, доводилося змиритися, хоч і мусила не раз визнавати, що хотіла б стати капіталісткою: „Бувають часи, коли мені хотілось би стати капіталісткою, такий час, між іншим тепер. Що ж , коли належу до народу,  якого літератори мусять бути безсеребрениками або шукати іншої роботи чи – іншого народу!” [4, ХІ, 127].

Перешкодою нереалізованості (і не лише її власної) Леся вважала об’єктивні соціальні передумови й особливості національного характеру. Водночас вона відзначала, що не дивиться „так безнадійно на росіян та українців, як більшість старого покоління, тільки жаль, що у нас чомусь усе мусить іти таким тихим слимаковим ходом. Запевне, колись щось путнього буде і у нас, – але коли?” [4, Х, 160–161].

До того ж , Леся дуже некомфортно почувалася на зламі століть у рідній землі: „Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фрази, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя...” [4, Х, 297–298]. І дуже жалкувала, що живе в ХІХ столітті, а не раніше.

З іншого боку, оптимізму на майбутнє не додавали проблеми зі здоров’ям. І попри все Леся вірила, що „вернуться ще... дні праці і ночі мрій” [4, ХІІ,456]. У мріях сподівалася „жити по-людськи і працювати по-людськи” [4, ХІІ, 62]. А понад усе „… хотіла б бути енергічною, міцною, з ясним, хоч і поважним поглядом, з сильними руками, здатними до постоянної і путньої роботи, з нормальним серцем і здоровою душею – тоді мені нічого було б ховати від вас (родини. – С.Б.) і вам було б  на що подивитись, а тепер...” [4, Х, 348–349].

Шукаючи причин погіршання свого власного стану, Леся припускала вплив „небезпечного віку” для жінки, в який вона вже вступила. Внутрішній спокій і розважливість – такі домінанти стильової тональності оповіді про сприйняття майбутніх „старощів”: „Я починаю думати, що тут просто винен „опасный возраст”, в який я вже уступила, а коли се так, то тут, окрім часу, ніщо не поможе, хоч, звісно, і час той нічого веселого принести не може, бо відомо, що принесе „невигойну хворобу” – старощі. Ну, та над сим пищати не приходиться, бо се вже доля всього роду жіночого. Правда, багато є жінок, що здоровіші від мене. Хоч і старші, але ж мій організм уже зроду, видно, не по-людськи заправлений, то таким буде й довіку...” [4, ХІІ, 451–452].

Оглядаючись назад, оцінюючи минуле, вона приходила до висновку, що нічого в своєму житті, якщо б можна було прожити його вдруге, не змінювала б, вважаючи, що вона „програмувала його сама”: „… попробую одурити бацили ще раз, – писала сестрі Ользі 10 вересня 1909 року, збираючись на лікування до Єгипту, – коли воно ще не запізно, ну, а як вийде, що пізно, то вже, звісно, ні на кого жалувати не буду, і на долю теж ні, бо, властиве, то буде досить консеквентний кінець тої долі, що я сама собі „викувала”” [4, ХІІ, 288].

Позбавлена щонайменшого маскування й фальші в спілкуванні з адресатами, Леся щиро зізнавалася: „Не знаю , чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як  я тепер згадую про Миколу Віталійовича (Лисенка. – С.Б.); Михайла Петровича (Старицького. – С.Б.) ... Але я б хотіла на те заслужити” [4, ХІІ, 425].

А отже, посередництвом самохарактеристик,  наповнених глибоким „самоаналізом” і водночас позбавлених „самоїдства” („Самоаналіз річ добра, але не слід його обертати в „самоедство” [4, Х, 270]), гармонійно вимальовується автопортрет „еластично-упертої”,  „скептичної розумом”, фанатичної почуттями Жінки з „косачівського роду” – Українки трагічного світогляду.