Культурно-антропологічні трансформації в сучасному інформаційному суспільстві

Вікторія Головей

Тема цієї доповіді має безпосередній зв’язок не з моєю докторською дисертацією, після захисту якої минуло вже 4 роки, а з 10-річним досвідом розробки й викладання курсу «Медіакультура» і дослідженнями відповідної проблематики.

Звичайно, зазначена тема – дуже широка і багатогранна. Тому сьогодні я спробую висвітлити лише певні її аспекти.

Незліченні потоки інформації структурують сучасний світ, змінюючи свідомість людей і форми їх життєдіяльності. Прискореними темпами продовжує розвиватися особливий культурний простір, сформований технічними засобами масової передачі інформації, який ми називаємо медіакультурою.

Медіа – багатозначне поняття, в контексті нашої проблематики – це технічні посередники в передачі масової інформації, тобто, те, що ми називаємо ЗМІ і ЗМК.

Сучасна культура характеризується майже тотальним медіа-опосередкуванням. Зокрема, переходом від безпосереднього відношешення

людина – світ          до опосередкованого            людина – медіа – світ

          людина – людина                                              людина – медіа – людина

Відомий канадський культуролог, один із авторитетних творців сучасної медіа теорії Маршал Маклюен стверджує, що коммуникаційні технології відіграють вирішальну роль в культурі. Панування тих чи інших медіа визначає тип культури, обумовлюючи пріоритетні форми людської життєдіяльності і світосприйняття.

В історічному становлені медіакультури Маклюен виділяє чотири епохи:

1) епоху дописемного варварства;

2) тисячоліття фонетичного письма;

3) "Галактику Гутенберга" – епоху книгодрукування;

4) "Галактику Марконі"  – сучасну електронну цивілізацію.

Мануель Кастельс доповнює цю періодизацію «Галактикою Інтернет», підкреслюючи особливе значення цього різновиду медіа.

Авторитетні дослідники одностайні в твердженні, що сучасні інформаційні технології формують особливий глобальний вимір людського існування – медіареальність. І найважливіше сьогодні – усвідомити, який вплив це здійснює на людину і соціокультурні процеси.

Сучасна ситуація характеризується як «інформаційний вибух».

За п'ять попередніх років людством було вироблено інформації більше, ніж за всю попередню історію. Загальний обсяг інформації в світі зростає щорічно на 30 %; обсяг цифрової інформації подвоюється кожні вісімнадцять місяців.  В середньому на людину в рік у світі виробляється 2,5 ∙ 10⁸ байт.

На 7 млрд. населення припадає понад 6 млрд. телефонів, 6 млрд. телевізійних установок, понад 2 млрд. комп'ютерів, близько 2,5 млрд. інтернет-користувачів.

Варто підкреслити, що в контексті сучасної медіа культури важливим соціокультурним чинником є не інформація сама пособі, а способи її продукувавання, обробки, трансляції й інтерпретації.

Уявімо, що відбулася якась подія. Але це ще не інформація. Інформацією вона стане тоді, коли її зафіксують на фото або відео, напишуть про неї в газетах, покажуть по ТБ або викладуть в Інтернет. Якщо ЗМІ або ЗМК проігнорують подію, то її ніби й не було. І навпаки: події ще немає, але про її можливість вже всі говорять – політики, журналісти, експерти, і тим самим ніби викликають, провокують її. Яскравий хрестоматійний приклад – війна в Персидській затоці, про яку так любили писати філософи-постмодерністи (згадаймо знамениті есе Бодріяра, об’єднані назвою «Війни в Затоці не було». Все, що люди дізнавалися про війну, було продуктом пропаганди. Докладні розповіді про військові дії, здійснювані різними медіа, не давали можливості зрозуміти, що відбувалося насправді, а що було спровоковано, вибірково спотворено. Бодрійяр привертає увагу аудиторії до феномену сучасних засобів масової інформації, які поширюють відомості про події в реальному часі. Те, що вони презентують, за фактом підміняє саму реальність, робить справжні події неважливими, не настільки значущими, як розповідь про них.

Серед визначальних особливістей сучасного етапу – перевага візуальної інформації над вербальною. Цей феномен отримав назву «іконічного повороту» в культурі. У центрі новітніх практик спілкування, пізнання та самопрезентації людини постало технічно створене зображення. За 1 годину телеспоглядання  – таку кількість зображень, яку людина минулих епох не бачила за все життя. Початок цього повороту обумовлено появою і поширенням фотографії. Світлина стала початком становлення нового культурного простору, адже вона механічно, надприродно інтенсифікувала людський зір, диктуючи, на що і як потрібно дивитися. Фотографія зробила образ масовим, надала можливості створення безмежної кількості копій та їх редагування, призвела до девальвації поняття оригіналу, здійснила потужний вплив на трансформацію образотворчого мистецтва.

Більшість мистецьких шедеврів ми сприймаємо у фоторепродукціях. Сьогодні сфотографовано ВСЕ – від структурних елементів мікросвіту до віддалених космічних тіл…

В жодну попередню епоху нас не оточувала така кількість зображень. До Ренесансу зображення створювалися переважно для реалізації сакрально-релігійних функцій (в палеолітичних печерах, античних і середньовічних храмах тощо). Проста людина за життя не мала жодного свого зображення. Сьогодні будь-який студент має тисячі власних зображень, які вже не поповнюють традиційні сімейні фотоальбоми, а зберігаються і презентуються здебільшого у віртуальному вимірі.

Медіаобрази створюють паралельну віртуальну реальність, яка суттєво відрізняється від дійсності, і поступово заміщає її. Відбувається підміна дійсного симулятивним. Бодріяр називає це «вбивством реальності». Йдеться про те, що сучасна людина переживає якісно нову культурну ситуацію, пов’язану із важкістю розрізнення справжнього і симулятивного. В сучасній культурі домінують симулякри – образи без первообразу, які не відсилають нас до того, що існує насправді. Принцип симуляції заснований не стільки на підміні справжнього несправжнім, скільки на нівелюванні самої різниці між ними. Більше того, сучасна люди все частіше надає перевагу симулякрам («Діснейленд», комп’ютерні ігри, віртуальне кохання тощо).

Медіакультура нав’язує культ швидкості і новизни. Зразок і свого роду «канон» такого культу задається рухомим зображенням на екрані. Площина екрану (монітора, телевізора, кіноекрана) виконує функцію ідеальної моделі симулятивного руху. Екран – своєрідний механізм уникання  живої реальності. Під таємницею російський філософ розуміє одкровення безумовно реального (Реального з великої літери), вірогідність зустрічі із яким значно знижується, коли ми втрачаємо зв'язок із первинною, живою реальністю. Як приклад, теледемонстрацію пасхального богослужіння важко кваліфікувати інакше, як профанацію священного, внаслідок чого сакральна містерія перетворюється на звичайне телешоу, яке сусідить на рівних із рекламою памперсів і політрекламою.

Зазначимо, однак, що віртуальний вимір екрану має власну трансцендентність, а отже і власну таємницю, яка пов’язана сьогодні не стільки із вірою, скільки із недовірою, підозрою щодо суб’єкту медіальної репрезентації (оскільки відносини між знаками на медіальній поверхні мають переважно кон’юнктурно-економічний характер, виникає підозра, що «за всім цим» приховується суб’єкт політико-економічних рішень, зацікавлений в маніпуляції свідомістю реципієнтів).

Медіатизація масштабно сприяла омасовленню культури, нівелюванню відмінностей між масовим і елітарним мистецтвом. Елітарне мистецтво не може бути комерційно успішним в медіа-презентації, адже воно важко сприймається масовою аудиторією (в нього низький глядацький рейтинг!). Часом складається враження, що медіамагнати зацікавлені у формуванні найбільш вигідної для них вкрай невибагливої глядацько-слухацької аудиторії, яку привчають до  продукту доволі сумнівної художньо-естетичної вартості. В сучасному медіа просторі панує тотальна симуляція. Це вже не суспільство спектаклю, як писав Гі Дебор. Це суспільство низькопробних шоу, які must go on за будь-яких умов. Телешоу перетворилися на розкручені в міжнародному масштабі бренди, які кочують по екранах із країни в країну, сценарії яких купуються, і під них підганяється людське життя і творчість, загнавши грубої уніфікації, підгонки під кон’юнктурний стандарт. Велике образотворче мистецтво і велич його суспільних функцій у певному сенсі пали жертвами радіо, фотографії (повсюдності репродукції), телебачення, комп’ютерних мереж.

Відбувається розмивання меж між елітарною і масовою культурою, ослаблення інтелектуальної духовно-творчої еліти, яка більше не здійснює визначального впливу на політичні і соціокультурні процеси. Натомість маємо псевдо еліту (кон’юнктурників, цинічних і малоосвічених прагматиків – так званих «зірок» нашої політики, шоу бізнесу), образи яких заполонили екрани телевізорів, сторінки масових видань.

Серйозні трансформації відбуваються на антропному рівні. Сьогодні багато говорять про негативні наслідки медіа експансії: фрагментаризацію свідомості, кліпове мислення, медіа-залежність тощо. Під дією телебачення людина звикає до того, що інформаційні фрагменти постійно, як у калейдоскопі, змінюють один одного. Кліпове мислення перетворює навколишній світ на мозаїку розрізнених, частково пов’язаних між собою фактів, частин інформації. Воно – це процес відображення безлічі різноманітних властивостей об’єктів без урахування зв’язків між ними, фрагментарність інформаційного потоку, алогічність, відсутність рефлексії із боку людини. Особливість кліпової свідомості полягає в тому, що її не можна уявити як потік. Це свідомість поза часом; серія руйнівних галюцинацій, які знищують суб’єктивність, що обмежують межі антропологічного в людині. Кліпова свідомість не мислить, а візуалізує світ.

Основними характеристиками життєвого простору людини стають хаотичність та надмірність інформаційного потоку, а також мозаїчність світосприйняття, тотальна маніпулятивність. Під визначальним впливом медіа ускладнюються соціокультурні зв’язки та моделі постсучасної ідентичності, проектуються суспільні та культурні пріоритети. Як наслідок, штучно створена медіареальність постає реальним життєвим середовищем людини. Медіаобрази формують стереотипну спрощену картину світу, в якій здійснюється легкодоступна фіктивна реалізація мрій і бажань, поступово втрачається здатність до глибокої рефлексії, до співпереживання (природня реакція на надмір негативної інформації). Мас-медіа формують т.зв. мозаїчну картину світу, в якій змістовне і етично та естетично цінне перемішане з банальним, поверхневим (Феномен «мозаїчної культури» (А. Моль).

З одного боку, як ми вже відзначали, має місце безкінечне тиражування власних зображень (згадаймо хоча б феномен селфі), а з другого, відбувається девальвація людського образу, особливо в рекламі. В переважні більшості сучасних рекламних зображень людина присутня не заради самої себе як самоцінність, самоданність, а заради реклами товарів і послуг – споживацьких цінностей, які витісняють цінності гуманістичні. Тобто людина для масової культури цінна не як творець, середохрестя світу (згадаймо ренесансні ідеали!), а як споживач. А отже її можна елімінувати, «винести за дужки». І тоді маємо хіт продаж – знамениту фотографію Андреаса Гурські «99 центів» (2 на 3,5 м.).  – одна з найдорожчих фотографій в світі, яку Пінчук придбав на аукціоні «Сотбіс» за 3,5 млн. дол.

Антропологічні прогнози досить суперечливі:

від тотальної деградації, імплозії реальності, розчинення/зникнення людини, її підкорення штучному інтелекту – до формування надлюдини – біокіборга, підкорювача і володаря віртуальних світів…

Звичайно, не варто демонізувати сучасні інформаційні технології. Адже за своєю природою вони нейтральні. Медіа здатні як симулювати реальність, трансформуючи її у гіперреальний простір, так і адекватно її репрезентувати, розкривати її сутнісні виміри та виступати в ролі своєрідного трампліну до Іншого. І варто скеровувати зусилля на пошуки оптимальних шляхів мінімізації їх негативного впливу, використовуючи їх потужний потенціал.

В цьому контексті актуалізуються проблеми екології інформаційної культури, медіаосвіти та медіаграмотності.

ЮНЕСКО визначає медіаосвіту як пріоритетну галузь культурно-педагогічного розвитку XXI століття, як потужний фактор соціальної модернізації. Роль медіаосвіти зростає в умовах глобалізації, коли Україна інтегрується з західно-європейською спільнотою, коли створюється новий тип глобальної міжкультурної комунікації.

Перспективи медіаосвіти безпосередньо пов'язані з процесами соціальної модернізації, формування основ громадянського суспільства і відповідно медіакультури особистості XXI століття. Медіаосвітою мають буті охоплені не тільки майбутні професіонали (журналісти, кінематографісти, медіакритики, редактори, продюсери). Але й майбутні педагоги, інженери, науковці… У зв'язку з цим важливим кроком в цьому напрямку може стати запровадження  викладання дисципліни «Основи медіакультури» на провідних факультетах нашого університету. Така підготовка дозволить випускникам ефективно включитися в систему медіаосвіти як в теоретичному, так і в практичному напрямах.

Поглиблене вивчення цієї проблематики студентами сприятиме оптимізації впливу мас-медіа на формування світоглядного потенціалу молодої людини, її відповідальності як суб’єкта соціокультурної творчості, здатного формувати власну думку і життєвий вибір всупереч будь-яким інформаційним маніпуляціям, а також дозволяє поглибити уявлення про сутність та основні тенденції розвитку сучасних медіакультурних процесів загалом.

Наукова доповідь на тему: «Позиціювання суб’єкта  в англомовному дискурсі ризику» (доповідач – доцент кафедри  англійської філології Ущина Валентина Антонівна) під час засідання вченої ради 25 травня 2017 року:

"Шановний пане ректоре, шановні члени вченої ради та всі присутні!

Дозвольте запропонувати Вашій увазі дослідження, присвячене вивченню позиціювання суб’єкта в сучасному англомовному дискурсі ризику.

Нам поталанило жити в період великих парадигмальних трансформацій – коли на зміну одному світогляду приходить інший, коли переосмислюються наукові епістеми і все частіше усвідомлюється необхідність урахування загального  екологізму буття людства.

Однією з ключових проблем сучасного постіндустріального суспільства є численні ризики, природні або створені людською цивілізацією. Залишаючись у фокусі уваги гуманітарних дисциплін, людина починає все більше цікавити дослідників саме як агент і рушійна сила цих ризиків і пов’язаних із ними цивілізаційних змін.

Наша робота  ґрунтується на поєднанні двох дослідницьких фокусів: (1) позиціювання англомовного суб’єкта, тобто його ідентифікація у процесі само- і світоосягнення в дискурсі та за допомогою дискурсу і (2) ризику як однієї з передумов побутування людини у постмодерному світі.

Теоретичним підгрунтям дисертації стала соціокогнітивна дискурсологія – нова дисципліна, підвалини  якої окреслюються  у цій роботі. У межах соціокогнітивної дискурсології уможливлюється дослідження мікро- і макроструктур дискурсу, індивідуального та соціального рівнів дискурсивної взаємодії суб’єктів у статиці та динаміці.

Позиція суб’єкта дискурсивної діяльності або станс – це  ситуативно-залежне дискурсне утворення, що має суб’єктно-міжсуб’єктний характер, і актуалізується в дискурсі за допомогою відповідних стансовиражальних та стансоконструювальних мовно-семіотичних ресурсів. Станс стає результатом процесу позиціювання – комплексної дії, яка виконується суб’єктом для формування і маніфестації свого ставлення до предмета мовлення, інших суб’єктів і власних висловлених пропозицій з урахуванням релевантних когнітивних, прагматичних та соціальних параметрів ситуації.

Уперше вжитий у вітчизняній лінгвістиці О.І. Морозовою, до наукового обігу термін «станс» був уведений у 1989 році піонерами у вивченні цього явища британцем Дугласом Байбером і америкнцем Едвардом  Фінеганом.

Відомий дослідник стансу Джон Дю Буа, поряд з Майклом Лемпертом, Скоттом Кіслінгом та Елізою Карккаінен першими звернули увагу на інгерентну інтеракційність позиціювання, що, безперечно, відкрило нові перспективи у наукових пошуках, вимагаючи нових підходів до свого вивчення.

Сформувавшись на основі таких категорій як модальність, евіденційність, оцінка, емоційність, афект, опора, перспектива станс стає поняттям, завдяки якому уможливлюється узагальнений аналіз дискурсивних процесів у діапазоні від прагматики індивідуальної когніції до прагматики соціальної комунікації.

Станси вибудовуються в дискурсі за допомогою комплексу мовних (лексичних, синтаксичних, стилістичних) та позамовних (вчинків, жестів, мови тіла, одягу і т. ін. ) засобів. У процесі позиціювання суб’єкти постійно трансформують свої позиції, узгоджуючи, підлаштовуючи, змінюючи, або відстоюючи їх в інтеракції один з одним.

Отже, дискурсивне позиціювання характеризується динамічністю, інтеракційністю та мозаїчною композиційністю.

У структурі позиції суб’єкта дискурсивної діяльності виокремлено два нерозривно пов’язані компоненти – епістемічний і афективний. Епістемічний складник стансу містить інформацію про походження знань мовця щодо предмета мовлення (евіденційність) та суб’єктивну рефлексію, що ґрунтується на поточних параметрах ситуативного контексту (модальність).

Афективний складник стансу стосується емоцій, почуттів, оцінок і ставлення суб’єкта до предмета мовлення та інших суб’єктів і реалізується в мовленні за допомогою різноманітних мовних ресурсів оцінної та емотивної експресії.

Охоплюючи всі дискурсивні практики, до яких задіяний суб’єкт дискурсивної діяльності, станс не існує поза контекстом, яким у нашій роботі обрано англомовний дискурс ризику. Під дискурсом ризику розуміється ситуативно зумовлена розумово-комунікативн взаємодія суб’єктів у ситуації ризику і поза її межами, котра здійснюється за посередництва природної мови і предметом якої є різноманітні аспекти ситуації ризику.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на тому припущенні, що позиція суб’єкта дискурсивної діяльності в ситуації ризику виявляється як процес і/або результат прийняття ним відповідного рішення стосовно ризику під час мовленнєвої взаємодії з іншими учасниками цієї ситуації. Вербальна організація позиціювання комунікантів у дискурсі ризику визначається просторово-часовими умовами їх участі у ньому, чим зумовлено розмежування дискурсу ризику на комунікативну та метакомунікативну ситуації.

Комунікативна ситуація ризику розглядається як мікроконтекстне середовище формування суб’єктної позиції in situ (від лат. тут і зараз), у той час як метакомунікативна ситуація є макросоціальним контекстом маніфестації вже сформованої позиції в умовах ex situ (від лат. за межами, поза місцем). Відповідно станс розглядається як індивідуально-соціальний інтерфейс, що пов’язує мікро- і макросоціальні процеси смислотсоврення, а також мікро- і макроструктури дискурсу ризику.

Задля перевірки висунутої гіпотези було сформовано корпус матеріалу дослідження, отриманого з різних автентичних джерел, серед яких лексикографічні джерела, корпуси і фрагменти художнього літературного, кіно- та медіа-дискурсу.

Комплексна методика дослідження поєднує репрезентаційний і діяльнісний підходи до аналізу дискурсу, що дозволяє розглядати останній одночасно як процес і результат дискурсивної діяльності людини.

На першому етапі дослідження для з’ясування  конститутивних ознак дискурсу ризику побудовано його когнітивну модель, представлену взаємозв’язаними інформаційними вузлами, кожен з яких може активувати реакцію мовця. Дискурс ризику відтворено у вигляді ієрархії різнорівневих (прототипної, фреймової і сценарної) лінгвокогнітивних моделей предметної, комунікативної та метакомунікативної ситуацій ризику.

Дискурсивна модель стансу, що базується на трикутнику стансу Дж. Дю Буа, уможливлює урахування як суб’єктності, так і міжсуб’єктності позиціювання.

Під час позиціювання, згідно з трикутником стансу, суб’єкти виконують кілька одночасних дій: 1) концептуалізують ситуативні умови, у яких відбувається дискурсивна взаємодія; 2) оцінюють об’єкт позиціювання; 3) визначають власну позицію стосовно об’єкта оцінювання; 4) ідентифікують соціальні статуси всіх учасників інтеракції  та 5) узгоджують власну позицію стосовно об’єкта оцінювання з позиціями співрозмовників. Наприклад:

Станси учасників наведеної мовленнєвої взаємодії стосовно ризику протилежні: S₂ виступає "за" ризик, а S₁ – "проти".

Негативна оцінка ризику експліцитно виражена суб’єктом S₁ у позиціювальному висловленні "Well, I still think it’s risky" за допомогою прямої номінації ризику it’s risky, епістемічного дієслова think, підсиленого часткою still (I still think), і повтором прикметника risky з десигнатором ступеня ризику в парцеляті "Very risky". Афективний аспект оцінки марковано за допомогою невербальних сигналів в авторських ремарках: scoffs, shakes her head.

Натомість S₂ висловлює свою позицію щодо ризику, цитуючи китайське прислів’я: "Людина не може відмовитись від їжі через те, що існує ризик вдавитися" (One cannot refuse to eat simply because there is a risk of being choked), чим не лише імплікує власний станс, а й демонструє той факт, що вона цілком усвідомлює існування ризику, але ймовірний ЗДОБУТОК, на її думку, переважує можливі ВТРАТИ.

Паралельно з оцінюванням і вибором позиції реалізуються дії узгодження позицій за допомогою дискурсивних маркерів well, of course і питальних речень.

На другому етапі дослідження розглядається динаміка позиціювання суб’єкта дискурсивної діяльності в комунікативній ситуації ризику з акцентом на його лінгвокогнітивних та прагмаінтеракційних аспектах.

Лінгвокогнітивна специфіка епістемічного позиціювання в КСР пов’язана з її гіпотетичністю, вияви якої стосовно можливого розвитку ситуації ризику реконструйовані за допомогою методики аналізу розгортання ментальних просторів (G. Fauconnier).

За мовленнєвою реакцією суб’єктів на ситуацію ризику виокремлено типи їх ідентичностей  («схильний до ризику», «гравець», «герой», «обережний», «боягуз», «поміркований», «раціональний» та ін.).

За способом взаємодії мовця з партнером ідентифіковано консонантні й дисонантні типи інтеракції суб’єктів у комунікативній ситуації ризику.

Вираження консонантних суб’єктних позицій засобами мови ґрунтується на схожих епістемічних і афективних оцінках ситуації. Приклад такої взаємодії ви можете побачити на слайді

Оформлення дисонантних позицій, натомість, репрезентує розбіжні оцінки, відмінні погляди і протилежні уподобання суб’єктів дискурсивної взаємодії. Приклад на слайді.

Дисонантне позиціювання ґрунтується на відмінних епістемічнихта афективних оцінках, які суб’єкти намагаються узгодити в інтеракції, трансформуючи і модифікуючи, таким чином, позиції один одного.

Залежно від стансу мовця, ним обираються інтеракційні дискурсивні механізми, що сприяють узгодженню позицій комунікантів: рециркуляція, зворотний зв’язок, індексальне залучення та емоційний резонанс.

На третьому етапі дослідження розглянуто специфіку позиціювання суб’єктів дискурсивної діяльності в метакомунікативній  ситуації ризику. Специфіка позиціювання учасників МСР полягає в тому, що вони обирають власні суб’єктні позиції не безпосередньо в ситуації, коли приймається рішення щодо ризику, а за її межами, лише повідомляючи про вже сформований станс.

В опосередкованій засобами масової інформації дискурсивній взаємодії в межах цієї ситуації відбувається перехід від особистого "Я" окремих індивідів до колективного "Я" соціальних суб’єктів, які, завдяки репрезентації своїх позицій у текстах, доступних широкій аудиторії читачів, конструюють відповідні колективні ідентичності – експерта, медіатора і дилетанта.

Маніфестуючи позиції СДД в опублікованій у ЗМІ персональній розповіді, мовець вибудовує ідентичність дилетанта (неспеціаліста, не експерта). Дискурсивна суб’єктність персональної розповіді передбачає експліцитну авторську самоідентифікацію, і тому в цьому типі тексту позиціювання суб’єктивне й емоційне, а отже, має переважно афективний характер (приклад 5 див. на стор. 19  буклета)

У дискурсі експертів особливого значення набуває епістемічний компонент позиції СДД. Замість емоцій, на передній план виходять знання і компетентність автора публікації – спеціаліста у своїй сфері, якими він хоче поділитися зі своїми читачами (приклад 7 на стор. 19 в буклеті)

Журналісти у своїх проблемних статтях про ризики конструюють ідентичності медіаторів. Репрезентуючи власні позиції, вони виконують властиву їм суспільну функцію: слугують сполучною ланкою між експертами (політиками, науковцями, можновладцями) і дилетантами (аудиторією пересічних громадян), стаючи відповідно агентами й інструментами соціального семіозису (приклад 6 в буклеті). 

Ступінь суб’єктивізації позиціювання визначає інтенсивність емоційної напруги вербальної репрезентації позиції СДД – афективного позиціювання, що актуалізується в МСР як емфатичний або, навпаки, безликий станс. 

Водночас рівень знань та їх достовірність впливають на характер епістемічного позиціювання – у вигляді стансів упевненості, котрі реалізуються шляхом вираження модальності достовірного знання і прямої (досвідної) евіденційності, та позицій невпевненості, мовне втілення яких ґрунтується на модальності проблематичного знання і непрямій – репортивній, інференційній та/ або уявній евіденційності. 

Мовне оформлення афективного й епістемічного компонентів у складі позицій СДД покладено в основу комунікативних стратегій позиціювання, що використовуються суб’єктами в метакомунікативній ситуації ризику. 

У реалізації стратегій суб’єкта-дилетанта переважає афективний компонентт стансу. Натомість, стратегії експертів позбавлені емоційності і ґрунтуються на епістемічному позиціюванні. У стратегіях, що використовуються в дискурсі ризику медіаторами, тобто журналістами, які слугують посередниками між експертами і дилетантами, репрезентація афективного й епістемічного ґрадієнтів має збалансований характер. 

Позиціювальні стратегії не просто використовуються згаданими суб’єктами в МСР для маніфестації своїх позицій стосовно ризику, а лежать в основі процесу соціального семіозису – творення спільних значень і цінностей суб’єктами суспільства ризику.  

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!"

Наукова доповідь на тему "Американський університет та українські реалії: досвід стажування у США в межах програми імені Фулбрайта" (доповідач - доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри загальної та соціальної психології Засєкіна Лариса Володимирівна), представлена на засіданні вченої ради університету 27 квітня 2017 року

          Наукова доповідь «Інклюзивна освіта: сутність, реалії, перспективи» (доповідач – доктор               педагогічних наук, професор кафедри педагогіки Кузава Ірина Борисівна), 

                              представлена на засіданні вченої ради 30 березня 2017 року

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ВОЛИНІ ЧЕРЕЗ ТРАНСКОРДОННЕ СПІВРОБІТНИЦТВО. Андрій ЛОМАГА - керівник Секретаріату Єврорегіону Буг з української сторони