Вікторія Головей
Тема цієї доповіді має безпосередній зв’язок не з моєю докторською
дисертацією, після захисту якої минуло вже 4 роки, а з 10-річним досвідом
розробки й викладання курсу «Медіакультура» і дослідженнями відповідної
проблематики.
Звичайно, зазначена тема – дуже широка і багатогранна. Тому сьогодні я
спробую висвітлити лише певні її аспекти.
Незліченні потоки інформації структурують сучасний світ, змінюючи свідомість
людей і форми їх життєдіяльності. Прискореними темпами продовжує
розвиватися особливий культурний простір, сформований технічними засобами
масової передачі інформації, який ми називаємо медіакультурою.
Медіа – багатозначне
поняття, в контексті нашої
проблематики – це технічні посередники в передачі масової інформації, тобто,
те, що ми називаємо ЗМІ і ЗМК.
Сучасна культура характеризується майже тотальним медіа-опосередкуванням.
Зокрема, переходом від безпосереднього
відношешення
людина – світ до опосередкованого людина – медіа – світ
людина
– людина людина
– медіа – людина
Відомий канадський культуролог, один із авторитетних творців сучасної медіа
теорії Маршал Маклюен стверджує, що коммуникаційні технології відіграють
вирішальну роль в культурі. Панування тих чи інших медіа визначає тип культури,
обумовлюючи пріоритетні форми людської життєдіяльності і світосприйняття.
В історічному становлені
медіакультури Маклюен виділяє чотири епохи:
1) епоху
дописемного варварства;
2) тисячоліття
фонетичного письма;
3) "Галактику
Гутенберга" – епоху книгодрукування;
4) "Галактику
Марконі" – сучасну електронну
цивілізацію.
Мануель Кастельс доповнює цю періодизацію «Галактикою Інтернет», підкреслюючи особливе значення цього
різновиду медіа.
Авторитетні дослідники одностайні в твердженні, що сучасні інформаційні
технології формують особливий глобальний вимір людського існування – медіареальність. І найважливіше сьогодні
– усвідомити, який вплив це здійснює на людину і соціокультурні процеси.
Сучасна ситуація характеризується як «інформаційний вибух».
За п'ять попередніх років людством було
вироблено інформації більше, ніж за всю попередню історію. Загальний обсяг
інформації в світі зростає щорічно на 30 %; обсяг цифрової інформації
подвоюється кожні вісімнадцять місяців. В середньому на людину в
рік у світі виробляється 2,5 ∙ 108 байт.
На 7 млрд. населення припадає понад
6 млрд. телефонів, 6 млрд. телевізійних установок, понад 2 млрд.
комп'ютерів, близько 2,5 млрд. інтернет-користувачів.
Варто підкреслити, що в контексті
сучасної медіа культури важливим соціокультурним чинником є не інформація сама
пособі, а способи її продукувавання, обробки, трансляції й інтерпретації.
Уявімо, що відбулася якась подія. Але це ще не
інформація. Інформацією вона стане тоді, коли її зафіксують на фото або відео, напишуть
про неї в газетах, покажуть по ТБ або викладуть в Інтернет. Якщо ЗМІ або ЗМК
проігнорують подію, то її ніби й не було. І навпаки: події ще немає, але про її
можливість вже всі говорять – політики, журналісти, експерти, і тим самим ніби
викликають, провокують її. Яскравий хрестоматійний приклад – війна в
Персидській затоці, про яку так любили писати філософи-постмодерністи (згадаймо
знамениті есе Бодріяра, об’єднані назвою «Війни в Затоці не було». Все, що люди
дізнавалися про війну, було продуктом пропаганди. Докладні розповіді про
військові дії, здійснювані різними медіа, не давали можливості зрозуміти, що
відбувалося насправді, а що було спровоковано, вибірково спотворено. Бодрійяр
привертає увагу аудиторії до феномену сучасних засобів масової інформації, які
поширюють відомості про події в реальному часі. Те, що вони презентують, за
фактом підміняє саму реальність, робить справжні події неважливими, не
настільки значущими, як розповідь про них.
Серед визначальних особливістей сучасного етапу – перевага візуальної
інформації над вербальною. Цей феномен отримав назву «іконічного повороту» в
культурі. У центрі новітніх практик спілкування, пізнання та самопрезентації
людини постало технічно створене зображення. За 1 годину
телеспоглядання – таку кількість
зображень, яку людина минулих епох не бачила за все життя. Початок цього
повороту обумовлено появою і поширенням фотографії. Світлина стала початком
становлення нового культурного простору, адже вона механічно, надприродно
інтенсифікувала людський зір, диктуючи, на що
і як потрібно дивитися. Фотографія
зробила образ масовим, надала можливості створення безмежної кількості копій та
їх редагування, призвела до девальвації поняття оригіналу, здійснила потужний
вплив на трансформацію образотворчого мистецтва.
Більшість мистецьких шедеврів ми сприймаємо у фоторепродукціях. Сьогодні сфотографовано ВСЕ – від структурних елементів
мікросвіту до віддалених космічних тіл…
В жодну попередню епоху нас не оточувала
така кількість зображень. До Ренесансу зображення створювалися переважно для
реалізації сакрально-релігійних функцій (в палеолітичних печерах, античних і
середньовічних храмах тощо). Проста людина за життя не мала жодного свого
зображення. Сьогодні будь-який студент має тисячі власних зображень, які вже не
поповнюють традиційні сімейні фотоальбоми, а зберігаються і презентуються
здебільшого у віртуальному вимірі.
Медіаобрази створюють паралельну
віртуальну реальність, яка суттєво відрізняється від дійсності, і поступово
заміщає її. Відбувається підміна дійсного симулятивним. Бодріяр називає це
«вбивством реальності». Йдеться про те, що сучасна людина переживає якісно нову
культурну ситуацію, пов’язану із важкістю розрізнення справжнього і
симулятивного. В сучасній культурі домінують симулякри – образи без первообразу, які не відсилають нас до того,
що існує насправді. Принцип симуляції заснований не стільки на підміні
справжнього несправжнім, скільки на нівелюванні самої різниці між ними. Більше
того, сучасна люди все частіше надає перевагу симулякрам («Діснейленд»,
комп’ютерні ігри, віртуальне кохання тощо).
Медіакультура нав’язує культ швидкості і новизни. Зразок і свого роду
«канон» такого культу задається рухомим зображенням на екрані. Площина екрану
(монітора, телевізора, кіноекрана) виконує функцію ідеальної моделі
симулятивного руху. Екран – своєрідний механізм уникання живої реальності. Під таємницею російський
філософ розуміє одкровення безумовно реального (Реального з великої літери),
вірогідність зустрічі із яким значно знижується, коли ми втрачаємо зв'язок із
первинною, живою реальністю. Як приклад, теледемонстрацію пасхального
богослужіння важко кваліфікувати інакше, як профанацію священного, внаслідок
чого сакральна містерія перетворюється на звичайне телешоу, яке сусідить на
рівних із рекламою памперсів і політрекламою.
Зазначимо, однак, що віртуальний вимір екрану має власну трансцендентність,
а отже і власну таємницю, яка пов’язана сьогодні не стільки із вірою, скільки
із недовірою, підозрою щодо суб’єкту медіальної репрезентації (оскільки
відносини між знаками на медіальній поверхні мають переважно
кон’юнктурно-економічний характер, виникає підозра, що «за всім цим»
приховується суб’єкт політико-економічних рішень, зацікавлений в маніпуляції
свідомістю реципієнтів).
Медіатизація масштабно сприяла омасовленню культури, нівелюванню
відмінностей між масовим і елітарним мистецтвом. Елітарне мистецтво не може
бути комерційно успішним в медіа-презентації, адже воно важко сприймається
масовою аудиторією (в нього низький глядацький рейтинг!). Часом складається
враження, що медіамагнати зацікавлені у формуванні найбільш вигідної для них
вкрай невибагливої глядацько-слухацької аудиторії, яку привчають до продукту доволі сумнівної художньо-естетичної
вартості. В сучасному медіа просторі панує тотальна симуляція. Це вже не
суспільство спектаклю, як писав Гі Дебор. Це суспільство низькопробних шоу, які
must go on за будь-яких умов. Телешоу
перетворилися на розкручені в міжнародному масштабі бренди, які кочують по
екранах із країни в країну, сценарії яких купуються, і під них підганяється
людське життя і творчість, загнавши грубої уніфікації, підгонки під
кон’юнктурний стандарт. Велике образотворче мистецтво і велич його суспільних
функцій у певному сенсі пали жертвами радіо, фотографії (повсюдності
репродукції), телебачення, комп’ютерних мереж.
Відбувається розмивання меж між елітарною і масовою культурою, ослаблення
інтелектуальної духовно-творчої еліти, яка більше не здійснює визначального
впливу на політичні і соціокультурні процеси. Натомість маємо псевдо еліту
(кон’юнктурників, цинічних і малоосвічених прагматиків – так званих «зірок»
нашої політики, шоу бізнесу), образи яких заполонили екрани телевізорів,
сторінки масових видань.
Серйозні трансформації
відбуваються на антропному рівні. Сьогодні багато говорять про негативні
наслідки медіа експансії: фрагментаризацію свідомості, кліпове мислення, медіа-залежність
тощо. Під
дією телебачення людина
звикає до того, що інформаційні фрагменти постійно, як у калейдоскопі, змінюють
один одного. Кліпове мислення перетворює навколишній світ на мозаїку
розрізнених, частково пов’язаних між собою фактів, частин інформації. Воно – це
процес відображення безлічі різноманітних властивостей об’єктів без урахування
зв’язків між ними, фрагментарність інформаційного потоку, алогічність,
відсутність рефлексії із боку людини. Особливість кліпової свідомості полягає в
тому, що її не можна уявити як потік. Це свідомість поза часом; серія руйнівних
галюцинацій, які знищують суб’єктивність, що обмежують межі антропологічного в
людині. Кліпова свідомість не мислить, а візуалізує світ.
Основними характеристиками життєвого простору людини стають хаотичність та
надмірність інформаційного потоку, а також мозаїчність світосприйняття,
тотальна маніпулятивність. Під визначальним впливом медіа ускладнюються
соціокультурні зв’язки та моделі постсучасної ідентичності, проектуються
суспільні та культурні пріоритети. Як наслідок, штучно створена медіареальність
постає реальним життєвим середовищем людини. Медіаобрази формують стереотипну
спрощену картину світу, в якій здійснюється легкодоступна фіктивна реалізація
мрій і бажань, поступово втрачається здатність до глибокої рефлексії, до
співпереживання (природня реакція на надмір негативної інформації). Мас-медіа
формують т.зв. мозаїчну картину світу,
в якій змістовне і етично та естетично цінне перемішане з банальним,
поверхневим (Феномен «мозаїчної культури» (А. Моль).
З одного боку, як ми вже відзначали, має
місце безкінечне тиражування власних зображень (згадаймо хоча б феномен селфі), а з другого, відбувається девальвація
людського образу, особливо в рекламі. В переважні більшості сучасних рекламних
зображень людина присутня не заради самої себе як самоцінність, самоданність, а
заради реклами товарів і послуг – споживацьких цінностей, які витісняють
цінності гуманістичні. Тобто людина для масової культури цінна не як творець, середохрестя світу (згадаймо
ренесансні ідеали!), а як споживач. А
отже її можна елімінувати, «винести за дужки». І тоді маємо хіт продаж –
знамениту фотографію Андреаса Гурські «99
центів» (2 на 3,5 м .). – одна з найдорожчих фотографій в світі, яку
Пінчук придбав на аукціоні «Сотбіс» за 3,5 млн. дол.
Антропологічні прогнози досить
суперечливі:
від тотальної деградації, імплозії реальності,
розчинення/зникнення людини, її підкорення штучному інтелекту – до формування надлюдини
– біокіборга, підкорювача і володаря віртуальних світів…
Звичайно, не варто демонізувати сучасні інформаційні
технології. Адже за своєю природою вони нейтральні. Медіа здатні як симулювати
реальність, трансформуючи її у гіперреальний простір, так і адекватно її
репрезентувати, розкривати її сутнісні виміри та виступати в ролі своєрідного
трампліну до Іншого. І варто скеровувати зусилля на пошуки оптимальних шляхів
мінімізації їх негативного впливу, використовуючи їх потужний потенціал.
В цьому контексті актуалізуються проблеми екології інформаційної культури, медіаосвіти
та медіаграмотності.
ЮНЕСКО визначає медіаосвіту як пріоритетну
галузь культурно-педагогічного розвитку XXI століття, як потужний фактор
соціальної модернізації. Роль медіаосвіти зростає в умовах глобалізації, коли
Україна інтегрується з західно-європейською спільнотою, коли створюється новий
тип глобальної міжкультурної комунікації.
Перспективи медіаосвіти безпосередньо пов'язані
з процесами соціальної модернізації, формування основ громадянського
суспільства і відповідно медіакультури особистості XXI століття. Медіаосвітою
мають буті охоплені не тільки майбутні професіонали (журналісти, кінематографісти,
медіакритики, редактори, продюсери). Але й майбутні педагоги, інженери,
науковці… У зв'язку з цим важливим кроком в цьому напрямку може стати
запровадження викладання дисципліни
«Основи медіакультури» на провідних факультетах нашого університету. Така
підготовка дозволить випускникам ефективно включитися в систему медіаосвіти як
в теоретичному, так і в практичному напрямах.
Поглиблене вивчення цієї проблематики студентами
сприятиме оптимізації впливу мас-медіа на формування світоглядного потенціалу молодої
людини, її відповідальності як суб’єкта соціокультурної творчості, здатного
формувати власну думку і життєвий вибір всупереч будь-яким інформаційним
маніпуляціям, а також дозволяє поглибити уявлення про сутність та основні
тенденції розвитку сучасних медіакультурних процесів загалом.
